Чи дійсно слово «Карачуни» означає «чорна смерть»

Криворізький кейс становить надзвичайно цікавий матеріал для спостережень за міськими міфами та їхнім функціонуванням у краєзнавчому дискурсі. Йдеться і про те, що критичні застереження з боку трансляторів і споживачів такої інформації зазвичай не виникають навіть за наявності очевидних суперечностей. У дуже багатьох місцевих користувачів соцмереж «локшина на вухах» не викликає жодного дискомфорту.

Випадок із Карачунами тут видається особливо наочним. Легенда про походження цього топоніма сьогодні широко відома в місті. Варіацій небагато: все зводиться до того, що татари нападали на чумацькі валки в місцевих лісах, тому чумаки звернулися по допомогу до запорожців. Запорожці розбили татар, вирізали всіх до одного, і тому татари нібито назвали це місце «Карачун», бо татарською це означає «чорна смерть».

Це правда, якщо не все, що блищить, — золото, і не кожна легенда, яка так підписана, є правдою. Усі ці історії про Карачуни, Кривий Козацький Ріг, Рудану тощо — чистий міський фольклор, продукт 1950–1960-х років, що не має жодного стосунку до давніх перекладів, а є результатом творчості місцевих письменників або просто спроб пояснити походження місцевих топонімів. Єдине, що дають нам ці «легенди», — це демонстрація низького рівня ненаукових уявлень містян про минуле Криворіжжя. Завдяки їм ми розуміємо, як із середини ХХ століття це минуле уявлялося місцевим жителям.

Отже, походження змісту карачунівської «легенди» здається очевидним: з одного боку, давнє минуле Криворіжжя пов’язується передусім із козацькою добою. Як не пояснити якийсь місцевий «турецький» топонім через зіткнення з татарами? Його значення нібито дозволяє «розшифрувати» історію присвоєння цієї назви місцевості. Адже «карачун» справді вживається у значенні «смерть, загибель, руїна» (за Великим тлумачним словником сучасної української мови) і «капут, кінець, смерть, розорення... убити, знищити когось, щось» (за словником Даля). Власне, це слово й досі побутує в наших краях. Отже, «очевидно», щось погане тут із татарами й сталося, а оскільки «кара» у тюркських мовах означає «чорний», то в «легенді» це й вписано як «чорна смерть».

Інша річ, що у слові «карачун» немає частини «смерть»: кримськотатарською це «ölüm», а в інших тюркських мовах слово має подібну форму. Проте така невідповідність жодним чином не вплинула на популярність цієї «легенди». (Вона й досі не заважає поширювати на місцевих сайтах твердження, що «чун» — це «смерть» татарською).

Нині ж спостерігаємо поступове укорінення в міському дискурсі історично достовірного знання про походження цього топоніма — від назви селища Карачунівка. А походження цієї назви очевидне й прозаїчніше — від прізвища власника. У 1808 році депутат Херсонського повіту Іван Юрійович Карачун одружився з Тетяною, дочкою помічника Степана Долинського, після чого володів селом Бутівським (яке тоді належало спадкоємиці Степановій) (дякуємо Станіславу Пікулу за інформацію). Як видно з картографічних матеріалів, назву «Бутівська» у ХІХ столітті паралельно витісняла прізвище власника — «Карачунівка».

Якщо спробувати піти в етимологію, то, як мені видається, прізвище «Карачун-ов» можна розшифрувати як умовний еквівалент «Чорноволенко» або щось подібне. Адже «кара» — це точно «чорна», а «чун» — «вовна» (чүн, джун, жүн у різних тюркських мовах). Хоча, звісно, можливе й інше походження прізвища.

Ах, до речі. Цікавим заняттям для зацікавлених може стати пошук старих карт із позначенням «Карачунівські ліси», де нібито відбулася битва з татарами. Результат цих пошуків добре відомий і передбачуваний — якщо врахувати, що під сучасним водосховищем і навколо нього була степова зона, а лісорозведення розпочалося вже після Другої світової війни (що, до речі, є ще одним маркером часу виникнення «давньої» «легенди»).

Отже, аналіз «справи Карачунів» чудово ілюструє механізми функціонування криворізького міського фольклору, представленого як краєзнавчі легенди, а також повну відсутність у цих «легендах» будь-якого зв’язку з історичними реаліями XVII–XVIII століть. Водночас, зважаючи на те, що з року в рік ці «кровосисні» легенди поширюються на міських онлайн-майданчиках без критичних зауважень, надії на те, що з класу «історичні легенди» у сприйнятті містян вони перейдуть до рубрики «сучасний фольклор», якими насправді й є, поки що небагато.

Втім, як то кажуть, contra spem spero.

Джерело: Денис Шаталов для фейсбук-спільноти «Криворізька старовина»