Криворізький драматург (до 100-річчя Є. С. Шевадзуцького)

Криворізький драматург (до 100-річчя Є. С. Шевадзуцького)

У 2022 році відзначаємо 100-річчя з дня народження криворізького драматурга, новатора сфери обслуговування, учасника Другої світової війни Євгена Степановича Шевадзуцького (1922―1994). Автор статті: Чубенко А. Є.

Метою даного дослідження є розповідь про життя та діяльність цієї непересічної особистості в умовах Кривбасу другої половини ХХ століття.

Завдання:

– висвітлити життєвий шлях Є. Шевадзуцького у 1930-40-х рр. ХХ століття;

– дослідити його заслуги як новатора сфери обслуговування Кривого Рога;

– визначити роль автора у культурному житті краю як літератора і драматурга на прикладі його творчості.

Криворіжжя традиційно сприймається як край гірників і металургів, де все – наука, освіта, де в чому – і побут – підпорядковане важкій промисловості. Лише у кінці 1980-х років ставлення до нашого міста як до своєрідного промислового гіганта починає змінюватися: на базі музичного училища проводиться міжнародний фестиваль «Горизонти джазу», започатковують міжнародний конкурс баяністів-акордеоністів «Кубок Кривбасу», на гучних святкуваннях Дня міста виступають запрошені з Києва, Москви та Ленінграда артисти. У ХХІ столітті Кривий Ріг перетворюється на «Фестивальну Мекку України», тут буяє мистецьке життя. Але і у періоді 1944-1991 років наше місто не стояло осторонь від високого мистецтва ― працював театр, чия гастрольна карта охоплювала різні регіони СРСР, твори криворізьких митців демонструвалися на міжнародних та всесоюзних виставках. Саме на 1970-80-ті роки припадає час діяльності нашого земляка, чиї драматичні твори прославили Кривбас.

Євген Степанович Шевадзуцький ― один з небагатьох криворіжців, які практично усе життя віддали рідному місту. Він народився на старій Дзержинці у 1923-му році, але у 1941-му, під час призову до Радянської Армії, додав собі рік, щоб потрапити на фронт [24, арк. 2], а пізніше не став виправляти офіційні документи. Його батько, бухгалтер з ЖКО, у 1932 році покинув дітей та дружину і виїхав з міста. Мати ― лікпом (помічник лікаря, за сучасною термінологією ― фельдшер [20]) залишилася з трьома дітьми-хлопчиками на руках. Щоб допомогти родині, у 1938-му році, після закінчення 8-го класу СШ № 11, Євген іде працювати на шахту учнем електрика, продовжуючи навчання у вечірній СШ № 26 [24, арк. 1-2].

У липні 1941 року, разом з друзями ― призовниками 1922 року ― майбутній драматург іде до військкомату, де розповів про втрату паспорту, після чого був зарахований до лав Радянської Армії [20]. Десятикласника направили на навчання до Тбіліського військово-піхотного училища.

Необстріляним курсантом він приймає участь у боях на Санчарському перевалі (він опише ці події у книзі спогадів колишніх курсантів ТВПУ «Схватка с "Эдельвейсом"» [24, с. 1]). Склавши в липні 1942 року іспити і отримавши військове звання «лейтенант», Євген потрапляє на Брянський фронт, де командує взводом 45-мм гармат в 12-й мотострілецькій бригаді 11-го танкового корпусу, пізніше – мотострілецькою ротою.

Під час березневих боїв під Брянськом 1943 року Євген Степанович отримав серйозне поранення. Після одужання його направили у 55-й офіцерський полк запасу, де він сім місяців читав лекції з тактики та артилерійського озброєння німецької армії. 23 лютого 1944 року, дізнавшись про визволення Кривого Рогу, молодий викладач випросив у керівництва дозвіл відправитися на фронт. Вже в квітні він – заступник командира батальйону 714-го полку 395-ої Таманської дивізії [24, арк. 4-5]. Далі ― бої за Бердичів, вихід до Дністра, визволення Станіслава (нині – Івано-Франківськ), Калуша, Стрия. За героїзм Євгена Степановича підвищили у званні та нагородили орденом Червоної Зірки [5]. У серпні 1944 року 395-ту дивізію перекинули за Віслу, на Сандомирський плацдарм, де п’ять місяців ― до січня 1945-го – бійці тримали оборону. Тут його нагороджують орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, він отримує звання «капітан» [24, арк. 6-7].

12 січня дивізія переходить у наступ, в ході якого була визволена територія Польщі. З боями форсувавши Одер у районе м. Штейнау, дійшли до річки Нейсе, звідти ― до Потсдаму (передмістя Берліну). Перемогу молодий капітан зустрів у визволеній Празі. В березні Шевадзуцького призначають командиром учбової роти для підготовки молодших командирів [5].

Після війни дивізію переводять до Володимира-Волинського. Тут Шевадзуцький виконує обов’язки заступника командира учбового батальйону. У вересні 1945 року Євген Степанович під час відпустки у Кривому Розі зустрів студентку гірничого технікуму Аллу Миколаївну Угрінович, яка майже на півстоліття стала йому не лише дружиною, а й вірною помічницею у всіх справах ― друкувала його тексти, давала поради, підтримувала під час випробувань та народила коханому двох доньок [24, арк. 8-9].

У серпні 1946 року дивізію розформували, і родина Шевадзуцьких переїхала до рідного міста. Тут у Євгена Степановича почалися проблеми зі здоров’ям. Дві операції у Кривому Розі, госпіталь у Дніпропетровську, де з його тіла вийняли непомічений в медсанбаті осколок ― і, як наслідок, діагноз: інвалідність ІІ групи [24, арк. 9].

У 1946 році парторганізація Дзержинського району направила Шевадзуцького у торгівлю [29, арк. 1] ― його призначили директором так званого особгастроному (магазину, де можна було зробити покупки за комерційними цінами) [23, с. 4]. Під час голоду 1946–1947 років і карткової системи на продукти в подібних закладах можна було збагатитися, таке призначення ― вияв довіри до 23-річного фронтовика. І він її виправдав, саме тому, після тривалого лікування, його у 1949 році призначають завідуючим магазину № 21 відділу робітничого постачання РУ ім. Дзержинського.

Під його керівництвом магазин став кращим закладом торгівлі міста. Євген Степанович першим в Кривбасі почав застосовувати елементи самообслуговування ― сіль, мило, сірники та інший роздрібний товар викладався на окремі столики, тут же стояли тарілочки для дрібних грошей, щоб покупець сам міг оплатити товар. У 1966 році йому довірили один з найбільших магазинів міста ― № 44, «Горизонт». І знову нагороди, подяки, перемоги в районних і міських змаганнях. З’явилася фраза ― «Піду скуплятися до Шевадзуцького» [8]. У 1971 році ― новий виклик: Шевадзуцький прийняв щойно збудований комсомольсько-молодіжний магазин № 30 «Бригантина» (пл. Горького, 2, нині ― фірмовий магазин «Дніпро-М»), про який писали не лише в місцевій, а й в обласній та республіканській пресі [4; 18]. Спеціально для комсомолок-продавчинь була розроблена стилізована матроська форма ― сині берети, комір у смужку ― і одним з видів покарань стала заборона її одягати («списання на берег») [9]. Останнім місцем роботи досвідченого спеціаліста став магазин № 33 (пр. Миру, 35, нині – «Антошка») ― зразковий заклад торгівлі Кривбасу, який він прийняв у 1974 році.

І знову ― нові ініціативи: продаж товарів за попереднім замовленням, доставка продуктів додому, самообслуговування. Підсумок: численні грамоти, знаки Переможця соцзмагання 1972, 1973, 1976 і 1977 років, нагороди, премії [29, арк. 2-4]. Його кредо було таким: «На кожній роботі треба віддавати себе повністю, будь ти міністром чи двірником» [23, с. 5]. У 1978 році Євген Степанович вийшов на заслужений відпочинок.

Ще в 1957 році, одночасно з професійною діяльністю, Шевадзуцький звертається до творчості у якості автора фейлетонів, гуморесок, нарисів, підписаних псевдонімом «Євген Рій» [24, с. 10], що друкувалися в багатотиражці РУ ім. Дзержинського «Радянський гірник» та у «Червоному гірнику»; крім міської преси ― у обласних і всесоюзних виданнях (до 1983 року ― більше 100 публікацій) [27]. В основному ― мала форма, але є і три повісті ― пригодницька «Легенда про Амбу-Тор» (1959 рік), фантастична «Таємниця білого айсбергу» (1965 рік) та написана про партизан «Доля» (1961 рік), уривки з яких також виходили в періодичній пресі. У 1960-х роках літератор-початківець познайомився з відомим криворізьким письменником Панасом Ногіним, і, через нього, з колишнім криворіжцем, нині ― киянином, Дмитром Ткачем. Саме останній порадив Шевадзуцькому звернутися до драматургії [2; 8; 24, арк. 11]. Наслідком стали п’єси «Нащадки червоних людей» та «Зорі кривбасівські», поставлені самодіяльним колективом Палацу культури РУ ім. Дзержинського у 1966 році [3], у наступному, 1967 ― «Архімеди», також написана для самодіяльного колективу [8; 27, арк. 1]. Головний режисер міського російського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка розгледів потенціал «Архімедів» та надав допомогу автору-початківцю [3]. Разом з відомим драматургом, у той час ― режисером і завідуючим літературною частиною театру Гарольдом Бодикіним ― Шевадзуцький доопрацював п’єсу, переклав її російською; музику до твору написав викладач музично-педагогічного факультету КДПІ, в майбутньому знаменитий композитор Едуард Ханок, вірші ― дніпропетровський поет Вілен Канєвський [8; 11]. П’єса перетворилася на водевіль і отримала назву «Криворізькі Архімеди» [22].

У постановці Володимира Рябінова та з декораціями Володимира Снітка з сезону 1970―1971 років розпочалося сценічне життя твору [12]. «Архімеди» стали однією з візитівок криворізького театру, спектакль показували під час гастролей [14; 15]. Усього він витримав біля 140 вистав, а у 1976 році його поставив театр драми м. Лисьва (РРФСР, Пермська обл.) з новою назвою ― «Ох! Уж эти архимеды!» [19; 27, арк. 1]. І Шевадзуцький поринає в драматургію.

Другою роботою автора стала п’єса «Циганка з легенди», написана у співавторстві з Г. Бодикіним [28]. Гарольд Михайлович, чиї твори ставив не лише криворізький театр, допоміг Євгену Степановичу у літературній обробці тексту, давав поради щодо динаміки сцен. Основою твору стали ранні оповідання М. Горького «Макар Чудра» та «Старуха Изергиль» [2]. П’єсу, написану російською мовою, прийняв до постановки Запорізький український музично-драматичний театр [3]. Її переклали українською і поставили в сезоні 1971―1972 рр. З «Циганкою», до речі, пов’язана цікава історія ― російський варіант Шевадзуцький відправив на Одеську кіностудію, сподіваючись зацікавити когось з керівників або режисерів. Відповіді не отримав [23, с. 6]. Через п’ять років, у 1976, на екрани країни вийшов знаменитий фільм «Табор уходит в небо» (автор сценарію і режисер ― Еміль Лотяну). Сюжет базується на оповіданнях «Макар Чудра» та «Старуха Изергиль». Можливо, Лотяну бачив текст нашого земляка, і саме він наштовхнув його на створення сценарію та фільму, який вважається однією з перлин радянського кінематографу.

Третя робота, і перша, створена самостійно – лірична комедія «Прощальный ужин», поставлена у криворізькому театрі у сезоні 1973―1974 рр. [27, арк. 1; 9].

Написана у 1974 році п’єса «Найдёныш» була прийнята до постановки Волгоградським драматичним театром ім. М. Горького, проводилися репетиції, але прем’єра так і не відбулася – завадили проблеми з капітальним ремонтом будівлі, через що строки випуску переносилися, і, врешті-решт, твір зняли з репертуарного плану [26; 27, арк. 1].

Перебуваючи в пошуку нових тем, Євген Степанович звертається до історії Криворіжжя. У 1977 році, до 60-річчя радянської міліції, він підготував драму «Семь дней уездной милиции» [10], в якій розповідається про один з епізодів часів визвольних змагань ― повстання кіннотників бригади ім. Якіра Червоного козацтва проти радянської влади на початку березня 1920 року, коли загін колишнього штабс-капітана Шаповала захопив Кривий Ріг. Автор дещо заретушував імена (так, Матвій (Мойсей) Янов став Ясновим) і, звичайно, змінив акценти, але це був твір з місцевої історії. Під час прем’єри відбулося нагородження ― Шевадзуцький і режисер-постановник Анатолій Галімон отримали відзнаки «Відмінник міліції», актори – грамоти і подарунки [21].

Наступним великим успіхом Євгена Степановича стала драма «Пока бьётся сердце», присвячена подвигу учнів СШ № 15 ― членів підпільної групи М. Решетняка. Виставу представив криворізький театр у сезоні 1985-1986 років [7; 16].

Останньою роботою драматурга стала п’єса «Малоросійський Колумб» [23, с. 6-7], в центрі якої ― ініціатор розробки залізних руд на Криворіжжі ― О. Поль. Твір був написаний ще у 1987 році, але шлях до сцени був тернистим ― від автора постійно вимагали внесення поправок, змін; та, не зважаючи на проблеми, вона з’явилася на криворізькій сцені у сезоні 1991-1992 років у постановці А. Дудки з В. Короленком та В. Полубоярцевим у ролі Поля [6; 17].

Не все, написане драматургом-аматором, було поставлене. Так, не побачила сцени п’єса «Криворожское знамя» (нім. «Die Fahne von Kriwoj Rog», 1988 р.) [1]. Твір був перекладений німецькою мовою, але так і не дійшов до глядача ― змінився час. Не побачили глядачі п’єсу «Бумеранг» про «Криворіжсталь», не реалізували водевіль «Династия его Величества» (1970 р.) [25] з музикою Е. Ханка і віршами В. Канєвського та інші проєкти.

За свої заслуги перед Криворіжжям і на ниві письменства (керівник секції драматургії у літературній секції «Рудани», автор творів, поставлених на професійній сцені, і не лише в Кривому Розі, патріот свого міста, якому він присвятив більшу частину своїх робіт), і серед сфери обслуговування (багаторічний директор магазинів, керівник-новатор, який по-справжньому турбувався про покупців) він заслуговує на те, щоб його пам’ятали у місті. Можливо, ім’я Шевадзуцького отримає одна з вулиць Кривого Рогу, адже він не на словах, а всім своїм життям довів, що Кривий Ріг ― місто не лише гірників і металургів, а й талановитих митців та справжніх патріотів, для яких Кривбас ― дійсно мала Батьківщина, яку потрібно любити.

ДЖЕРЕЛА та ЛІТЕРАТУРА:

  1. Jewgenij Schewadsuzkij. Die Fahne von Krivoj Rog (машинопис). Krivoj Rog. 1988. 36 арк. Фонди Криворізького історико-краєзнавчого музею. КДФ -17354.

  2. Азаркін С. Драматург з гірничого краю. Україна. 1978. № 35. С. 7.

  3. Азаркин С. Самодеятельный драматург. Днепровская правда. 1978. № 3. С. 4.

  4. «Бригантина» напинає вітрила. Червоний Гірник. 1971. № 87. С. 1.

  5. Военный билет офицера. 1945 г. Фонди Криворізького історико-краєзнавчого музею. КДФ-17342(4).

  6. Гречанка Л. Сьогодні у Криворізькому. Шахтар Кривбасу, 02.11.1991. С. 2.

  7. Гусейнов Г. П’ять полум’яних гвоздик. Червоний Гірник. 1985. № 38. С. 4.

  8. Данилов А. Его горизонты. Советская торговля. 1969. № 55. С. 4.

  9. Данилов А. Размышления после премьеры. Советская торговля. 1973. № 65. С. 4.

  10. Жовтяк М. На сцене – наш современник. Советский милиционер. 1977. № 58. С. 4.

  1. Кальченко Ю. Народження вистави. Культура і життя. 1970. № 30-31. С. 7.

  2. Колтенюк К. «Криворожские Архимеды». Советская Башкирия. 1972. № 175. С. 4.

  3. Малахатка К. Не тільки з піснею. Червоний Гірник. 1978. № 152. С. 4.

  4. Озеран В. «Криворізькі Архімеди». Молодь Черкащини. 1970. № 92. С. 4.

  5. Петрова И. 12 дней – 27 спектаклей. Калининградская правда. 1970. № 135. С. 4.

  6. Піддубняк В. На сцені – героїка. Червоний Гірник. 1985. № 60. С. 4.

  7. Серпень Л. «Малоросійський Колумб». Червоний Гірник. 1991. № 214. С. 3.

  8. Степура В. Полны тепла его глаза. Днепровская правда. 1976. № 90. С. 3.

  9. Сушкевич В. «Криворізькі Архімеди» на Уралі. Червоний Гірник. 1977. № 37. С. 4.

  10. Сушкевич В. Криворізький драматург. Зоря. 1978. № 41. С. 4.

  11. Сушкевич В. Четверта п’єса. Червоний Гірник. 1977. № 234. С. 4.

  12. Хоменко А. «Криворізькі Архімеди». Зоря. 1970. № 58. С. 4.

  13. Шевадзуцкая А. Шевадзуцкий Евгений Степанович, драматург (рукопис). 10 с. Фонди Криворізького історико-краєзнавчого музею. КДФ-22314.

  14. Шевадзуцкий Е. Автобиографический очерк (машинопис). Фонди Криворізького історико-краєзнавчого музею. 11 с. КДФ-13402.

  15. Шевадзуцкий Е. Династия его Величества (машинопис). Кривой Рог. 1970. 52 арк. Фонди Криворізького історико-краєзнавчого музею. КДФ-20445.

  16. Шевадзуцкий Е. Найдёныш (машинопис). Кривой Рог. 1974. 69 арк. Фонди Криворізького історико-краєзнавчого музею. КН-48070/Арх-24926.

  17. Шевадзуцкий Е. Публикации (машинопис). 9 арк. Фонди Криворізького історико-краєзнавчого музею. б/н.

  18. Шевадзуцкий Е. Цыганка из легенды (машинопис). Кривой Рог. 1970. 58 арк. Фонди Криворізького історико-краєзнавчого музею. КН-35327/К-1556.

  19. Шевадзуцкий Евгений Степанович (машинопис). 4 арк. Фонди Криворізького історико-краєзнавчого музею. б/н.

Джерело: Чубенко А. Є., головний зберігач фондів; КЗК «Міський історико-краєзнавчий музей» КМР. КРИВОРІЖЖЯ: ПОГЛЯД У МИНУЛЕ... VIII - мі Історико-краєзнавчі читання ТОМ 2(Кривий Ріг, 14 квітня 2022 рік)

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Додати коментар

Поділитися у соцмережах

Пов’язані матеріали

Фото на тему

Макети генплану та забудови житлового комплексу по вул. Олександра Поля

Документи, що торкаються питання користування громади віруючих, 1927 рік

Хореографічний ансамбль Криворізького металургійного заводу (КМЗ), 1979 рік

Вулиця Короленка, Північний ГЗК, 1975 рік

Монумент «Перемога», 1971 рік

Відео на тему

Як змінились 97 і 98 квартали Кривого Рогу

Всесоюзний сатиричний 105-й кіножурнал, 22-й загін, 1971 рік

Криворіжсталь, 1974 рік

Криворіжсталь, 1976 рік

«П'ятирічка, рік другий», 1972 рік

Коментарі до статті

Немає комментарів

Додати коментар

Вас може зацікавити

Рудовантажна станція Мудрьона: відповіді на нові виклики часу на межі 1950–1960-х років

Стаття присвячена історії залізничної станції Мудрьона наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років як одного з головних рудовантажних вузлів Кривбасу. На основі матеріалів місцевої преси висвітлено модернізацію станції, електрифікацію, впровадження нових технологій, організацію праці та взаємодію із гірничими підприємствами. Автор статті: Дробот А. О.

Шмуель Підгаєцький: один з найвідоміших фотографів Кривого Рогу

Рукою фотографа Шмуеля Підгаєцького зроблено багато дореволюційних фотографій Кривого Рогу

Криворізька газетна періодика 1920–1930-х рр. (з фондів Книжкової палати України)

Дослідження присвячене криворізькій газетній періодиці 1920–1930-х років, що зберігається у фондах Книжкової палати України, та її значенню як цінного джерела з історії міста й Кривбасу. Авторка статті: Лариса Дояр